Якось пообіцяла собі, що маю поділитися нашою історією. Можливо, вона допоможе комусь утримати надію, як мені свого часу допомогли схожі історії, що надибала на просторах інтернету.
Велька загинув під колесами автомобіля. Жінка, що його знайшла, зателефонувала мені (у Велі була ампула з нашими даними на нашийнику). Коли таке стається, повірити відразу неможливо. А коли приходить усвідомлення, що цей жах стався насправді, необхідно мати щось, за що можна вчепитися, щоб не збожеволіти від горя. Коли повертаєшся в пустий дім, коли йдеш по вулиці, де раніше весело скакав твій улюблений масік, а тепер то - просто пуста ворожа вулиця, коли виглядаєш його у вікно, хоч його там і не буде вже ніколи – треба триматися за щось. Коли Веля помер, я шукала у всесвітній мережі історії тих, хто зтикнувся з цим неймовірним горем, сподівалася знайти розраду. І от натрапила на кілька розповідей про те, як померлі тварини поверталися до своїх людей в нових тілах. Я і так в реінкарнацію вірю, тож вчепилася в думку, що наше сонечко повернеться до нас. І от, власне, історія.
Наш котик Велес прийшов до нас із притулку. І ми завжди були з людьми, які там працюють, на зв’язку. Коли Вельки не стало, я сказала собі, що він повернеться, треба лише перетерпіти цей жахливий час. І тримати очі відкритими. Майже щодня переглядала сайт притулку, розділ з котиками в пошуках домівки. Говорила з Велькою, просила наснитися чи подати хоч якийсь знак. Але даремно. Аж допоки однієї ночі місяця за два після трагедії не наснився сон. Ніби-то Велес чи то грався, чи то бився із полосатим пухнастим котиком, і переміг. Того ж ранку, як зазвичай, переглядала я сторінку притулка і натрапила на котеня, що його фото додали напередодні. Так-так, те котеня було точно такої масті, як кіт з мого сну. До того ж, котодитя народилося з місяць після Веліної смерті, тут теж було попадання. Поїхали в притулок знайомитися, але маля не виказало до нас особливого інтересу. Кілька днів ми повагалися, але не відпускало відчуття, що не просто так наснився мені Велька той єдиний раз. Рішення таки було прийняте і полосатик Локі отримав свій дім і своїх людей – тобто нас. Коли відкрилися вдома дверцята переноски – котеня впевнено вийшло і пішло оглядати володіння, точно так само як Велька свого часу. В той день я працювала, а Локі додому привіз мій чоловік. Коли прийшла і побачила новоприбульця, нерви не витримали – розридалася прямо перед ним, гладячи його і вітаючи вдома. Знала, що це був Велес, у новому тілі. Поки я ридала, він ТАК дивився уважно в очі, я майже певна, що він все знав, все розумів. І от тепер ми весь час спостерігаємо в Локі Веліні риси. Він так само любть потоптатися лапками в волоссі, так само куштує необачено залишену на столі каву чи йогурт, так само любить лазити по деревах, драбинах, даху і всюди, де можна, так само грається з сусідським котом, що був найкращим Веліним другом. І спостерігає за людьми в душі. І перевертає горщики з квітами. І паперові пакети. В нього навіть голос і інтонація як у Вельки. І ще багато-багато такого, що примушує нас з чоловіком перезиратися і говорити ту саму фразу десятки раз: «Як Велька!»
Я просто хочу сказати, що надія є. Тримайтеся.
